Вихованці нашого Центру повернулись після срібно-бронзового запливу

/Files/images/P2080193.jpg/Files/images/P2090196.jpgДля юних бердичівських спортсменів з особливими потребами, рік розпочався більш ніж вдало. Днями вони повернулись з срібними та бронзовими нагородами завойованими на ІХ Міжнародному турнірі з плавання серед дітей з порушенням слуху, зору та ураженнями опорно-рухового апарату, на призи Віктора Смирнова, шестиразового параолімпійського чемпіона, заслуженого майстра спорту, Героя України.

Змагання, що уже дев’ятий рік поспіль проходять в донецькому спорткомплексі «Дельфін», зібрали 300 учасників з різних регіонів України, Росії та Білорусії. До складу команди, що представляла Житомирщину, входило й семеро бердичівських спортсменів з особливими потребами: Ярослав Соловей, Артем Столяров, Вадим Лавренчук, Андрій Третяков, Артем Галабурда, Віталій Падун, Ліза Назарова

Всіх учасників змагань поділили на 12 вікових груп відповідно до віку, статі та нозології. Учасникам, які показали найкращі результати в своїх категоріях було вручено 11 кубків Віктора Смирнова, до яких додавалися подарунки - мультимедійний плашнет і книга про паралимпийців «Неможливе-можливо!» Її автор - українка, яка проживає в Лондоні, журналіст Людмила Дайер була настільки вражена Паралімпіадою-2012, що написала історії про двадцять паралімпійських чемпіонів Лондона-2012, в тому числі і про Віктора Смирнова. Всього на турнірі було вручено близько 600 медалей.

Бердичівляни привезли з цих змагань срібло та бронзу, завоювавши другі та треті місця. Призерами стали: Віталій Падун – дві бронзові медалі, одна срібна, Артем Галабурда здобув бронзу, Вадим Лавренчук – дві бронзові медалі, Ліза Назарова – дві срібні та одна бронзова медаль. Загалом скарбничка наших спортсменів, серед яких і вихованці центру «Насіння Надії», поповнилась на 9 медалей. Вони здобуті нелегкою працею, як самих юних спортсменів, батьків так і тренера Бердичівської ДЮСШ, Людмили Антонової.

Для більшості дітей подібні змагання це ще й привід зустріти друзів, - зазначає мама Лізи Назарової, пані Наталя, яка цього року разом з Сергієм Столяром, супроводжувала спортсменів у поїздці.

«Діти їдуть на турнір Віктора Смирнова з величезним задоволенням. Крім того, такий басейн як там, вони бачать вкрай рідко, а ще радує, високий рівень самої організації турніру», - відзначила Наталя Назарова.

Батьки юних спортсменів з особливими потребами добре знають, що для дітей це не лише чергове досягнення в спорті, а й крок до здоров’я. Для 12-річної Лізи Назарової, плавання стало своєрідним квитком для повернення у нормальне життя. Після важкої хвороби пов’язаної з опорно-руховим апаратом, що спіткала дівчинку в 2009 році, і фактично посадила дитину на інвалідний візок, Ліза проходила курс реабілітації в «Насінні Надії». Завдяки педагогам та психологам навчально-реабілітаційного центру, турботі та увазі родини, дитина поступово почала повертатись до повноцінного життя.

За словами пані Назарової, доповнити реабілітаційний курс дівчинки заняттями в басейні, вони вирішили після відпочинку в Євпаторії. Саме в цьому місті на той момент в морі тренувалась команда з плавання і її тренер займався також з усіма бажаючими.

«У воді, згадує Наталя Назарова, Ліза змогла стати і на хвору ногу, тоді вона пропливла кілька метрів, тоді ж тренер порекомендував нам відвідувати басейн в нашому місті. Приїхавши в Бердичів вирішили відвідати басейн. Після перших тренувань Ліза приходила стомлена, але результат побачили за два тижні - дитина кинула милиці за допомогою яких вона раніше пересувалась. Зазвичай, діти зі схожим діагнозом, які не займаються в басейні, доволі довго «розходжуються» після лікування. У випадку Лізи процес реабілітації перетворився на здобуття перемог і додав дитині впевненості у собі та своїх силах. Зараз серед особистих здобутків дівчинки десять медалей привезених зі змагань різних рівнів, є низка грамот та дипломів.

Джерело інформації: http://www.rio-berdychiv.info

Автор АННА ПАВЛОВСЬКА

Гордістю напонюються серця коли йдеться про перемогу та самовдосконалення.

Тим більше, коли йдеться про дітей, про особливих дітей!

Диплом за напалегливу працю колективу НРЦ "Насіння Надії", адже кожне маленьке досягнення наших дітей - це перш за все великий труд вихователів і батьків.

Та за творчі здібності, розвивати які - непроста робота для талановитої дитини,нагороджується Вадим Левчук, який в котре доводить - Немає меж та обмежень, коли є справжне бажання !!

Пишаємось, Вами!

Звичайне життя незвичайного хлопчика

/Files/images/img023-1.jpg/Files/images/7uoh2LGLV5U.jpgЧотирнадцятого січня у міському Палаці культури імені Олексія Шабельника урочисто віншували бердичівлян, які своїми досягненнями та здобутками прославили наше місто на обласному, всеукраїнському та міжнародному рівнях.

І, певно, для жодного з городян можливість отримати на головній сцені міста свою відзнаку не була такою важливою, як для юного бердичівлянина Вадіма Левчука. У минулому році хлопець посів третє місце на Всеукраїнському конкурсі творчості «Я маю мрію» у номінації «Монотипія» та перше місце на обласному фестивалі «Райдуга» у номінації «Інструментальний жанр».

Скільки часу Вадім Левчук ішов до таких перемог, можуть сказати його рідні та педагоги: усе своє життя. Зараз Вадіму, у що важко повірити, чотирнадцять років. Він – особлива дитина, з народження має вади здоров’я.

Світлана Мазурець, мама Вадіма: «Кожна мама очікує народити здорову дитину, а в мене народилася особлива…Я була у розпачі, не знала, куди йти, що робити. Було дуже важко».

Більше десяти років тому доля подарувала пані Світлані зустріч із психологом-педагогом Ангеліною Лукіянчук. Разом, кажуть, і почали працювати над тим, щоб Вадім розвивався.

Ангеліна Лукіянчук, співзасновник та заступник директора центру «Насіння надії»: «У нас був такий час, непростий час, коли ще на заняття приводив хлопчика дідусь та казав: «Будь ласка, допоможіть. Допоможіть, щоб Вадім почав розмовляти». Я дивилася на цього хлопчика, бачила в його очах біль і цікавість, але не знала, як йому допомогти. Випадок у Вадіма унікальний. І ми почали з його мамою експериментувати. Вчили його концентрувати увагу, я підбирала різні вправи та методики. Так у нас з’явились перемоги. Півтори хвилини Вадім дивився мені в очі та виконував завдання, які ми йому давали!».

Світлана Мазурець, мама Вадіма: «Синдром Рубінштейна-Тейбі – це генетичне захорювання. Вадім жодної секунди не сидів, не міг сконцентрувати увагу, завжди бігав, стрибав. І перших півтори хвилини для нас було великою подією».

Значні успіхи, розповідає мама Вадіма, прийшли і після відвідин реабілітаційного центру в Житомирі, і після дефільнотерапії у Хмільнику. Хлопчик розуміє, що йому кажуть, знає алфавіт, по-своєму вимовляє слова, розрізняє кольори.

Уже третій рік Вадім за індивідуальним графіком навчається у четвертій школі. Нині опановує ті ж предмети, що й усі третьокласники - математику, українську мову, образотворче мистецтво та інші. З особливим учнем в навчально-виховному комплексі №4 працюють логопед, хореограф та вчитель початкових класів.

Наталія Слюсар, вчитель початкових класів НВК №4: «Важкувато в тому плані, що дитина специфічна, важко дається навчання в плані мови і читання. Я розумію, що він говорить, але писати він не може. Беремо ручку рука в руку і так пишемо. Все-таки, хоч трохи, та до життя він пристосований. Багато чого знає: і листя дерев, і предмети. Сподіваюсь, що він не пропаде у цьому світі».

Педагоги відзначають, що Вадім Левчук – дуже старанний школяр з великим бажанням вчитися. Особливу йому до душі ті уроки, де треба рухатися – фізкультура і хореографія. Хореограф Зоя Ризванюк свої заняття з Вадімом будує за тими ж принципами, що й з іншими учнями. Лише, каже, намагається підбирати музику зі словами. Хлопець їх запам’ятовує, а разом з ними і рухи, які треба виконувати. Значним досягненням є і те, що Вадім навчився не тільки танцювати, повторюючи рухи за педагогом, а й виконувати сольні партії.

Хлопець, відзначає педагог, має гарне відчуття ритму і зовсім не боїться публіки. Навпаки, Вадім – і це помітно з його виступів на різних міських заходах – любить виступати на сцені, бути в центрі уваги та отримувати глядацькі оплески. А ще цю дитину називають «хлопчик-оркестр». Опановував музичні інструменти Вадім завдяки мамі, яка має музичну освіту. Починав грати разом з молодшими братами, а через 5 років уже став виходити на сцену як соліст.

Світлана Мазурець, мама Вадіма: «В мене дома є багато музичних інструментів: фортепіано, баян, гітара, балалайка, ударні. Після Вадіма я народила ще чотирьох дітей і ми організували оркестр «Вадім та його брати». Вадіму передався музичний слух, він може годинами грати на фортепіано, сам придумує собі музичні вправи».

Два роки тому у центрі для особливих діток «Насіння надії» Вадіма Левчука залучили до ще одного виду діяльності. Ним стала монотипія – різновид графіки, виконаний шляхом малювання на гладкій поверхні, що не поглинає фарбу. Малюнок переноситься на папір шляхом притискання.

Ангеліна Лукіянчук, співзасновник та заступник директора центру «Насіння надії»: «Монотипія – це дуже цікава робота. Вона дає змогу дитині бачити кольори, вибирати їх самостійно, робити відбиток. А коли Вадім отримував відбиток, ми починали уявляти, що це може бути на цьому відбитку, як його можна назвати. У нього прокидався інтерес».

Так, спільними зусиллями, Вадім і доріс до своїх перемог, за які його відзначили в числі сотень найкращих бердичівлян. Кожен з його, навіть найменших, успіхів – це результат щоденної, копіткої та самовідданої праці найближчих людей.

Народження первістка, який виявився особливим, спонукало Світлану Мазурець разом з однодумцями створити навчально-реабілітаційний центр «Насіння надії». І вже чотири роки тут допомагають родинам, у яких виховуються особливі діти. Хвороба, вважають тут, - це не привід опускати руки, а стимул стати сильнішим, довести усім, що ти – нічим не гірший. І Вадім Левчук – яскравий цьому приклад.

Ангеліна Лукіянчук, співзасновник та заступник директора центру «Насіння надії»: «Дуже любляча дитина. Він любима дитина у родині, і ми його любимо в центрі. Він цю любов відчуває і ділиться з нами теж».

Світлана Мазурець, мама Вадима, директор центру «Насіння надії»: «В дитячій лікарні сказали, щоб я віддала його в інтернат, і що нічого з нього не буде. Я їх не послухала, послухала своє серце. Наша сім’я полюбила Вадіма таким, який він є. Батьки мають любити своїх дітей такими, якими вони є».

Автор: Інна Плесна

Камера: Віталій Сінєльніков

Першоджерело телеканал ВІК

Відеосюжет

Золоте серце Ангеліни Лук'янчук

/Files/images/Без заголовка.jpgВсеукраїнська соціальна акція «Золоте серце» щорічно проводиться журналом «Твой Малыш», починаючи з травня 2004 року. Мета акції - розповісти про лікарів, учителів, організаторів притулків, громадських діячів та інших людей, які віддано служать своїй справі, чиї вчинки визначаються високим рівнем громадянської відповідальності, милосердя та професіоналізму.
Дуже приємно повідомити бердичівлянам, що одна із засновниць реабілітаційного центру "Насіння надії" Ангеліна Лук'янчук стала переможницею у акції "Золоте серце" у номінації "Турбота".
Журналістка Лайв ФМ поспілкувалась із Ангеліною Вікентьєвною, яка розпівала, що мрія допомагати людям із особливими потребами родом їз її дитинства

Докладніше

Iнтерв'ю з пані Ангеліною на радіо LIFE FM

Наша гордість

Талановита поетеса, обдарований публіцист, творча особистість, щира дивовижна натура. І ще безліч інших епитетів хочеться промовляти начесть цієї молодої чарівної дівчини - Олі Мельник.

Відтепер ще й адміністратор сайту нашого Центру, вона цілковито віддана справі - дарує свій талант і надію усім діточкам, які потребують особливої уваги.

Особисто я вдячна долі , яка надала мені можливість бути в співпраці з цією незаурядною особистістю.

Ірина Чорнобривець, координатор проектів МБФ Планета Взаємодопомоги

Поезія її душі.

Інтерв’ю Ольги з поетесою Людмилою Дворніцкою.

Люди часто порівнюють своє життя із смугастою зеброю, що ділить час, прожитий нами на Землі, на чорні і білі смуги. Радісні, світлі, добрі моменти життя пролітають швидко наче казкова жарптиця, яку ти вічно не встигаєш вхопити за хвіст, аби затримати цю довгожданну мить щастя. А коли приходять проблеми і біда стукає не прошеним гостем у вікно, здається спиняється годинник і секунди тягнуться, мов вічність. Життя видається похмурим, осіннім сірим днем. Та все ж ми лукавимо, називаючи цей відрізок часу чорним. Навіть у складні часи нас оточує денне світло, сонячне проміння все ж спадає на довгі темні смуги, виграючи різними відтінками, радісна усмішка дитини виблискує добром у наших душах, зрештою, різноманітні освітлювальні прилади, теж здатні боротися з темрявою. На багато гірше тим людям, що вічно живуть у мороці сліпоти, і навіть веселий сонячний зайчик не здатен ускочити, бодай ненароком, у їхню буденність.

Такі думки не раз приходили мені до голови, коли у поле мого зору потрапляла людина з ціпком і у темних окулярах. Саме з такими думками, я їхала на зустріч з головою Вінницького осередку громадської організації «Центр мистецтв інвалідів України», Людмилою Дворніцькою. Мешкає вона у невеличкому, але дуже мальовничому селі Медведівка, та жінка, на жаль, не бачить цієї дивної краси, оскільки багато років тому втратила зір, таку страшну ціну сплатила вона за щастя материнства, у свої 25 років.

Здійснити подорож у цей маленький куточок України мене спонукали чудові вірші, котрим дає життя Людмила Дворніцька. Жінка має не аби який талант до віршування і крилата муза поезії постійно навідує її, розвиднюючи світ.

Однак про темряву, згадувану мною раніше, не було й мови. Мене зустріла гостинна, веселенька господиня, що пригощала своїх гостей ароматною кавою та бутербродами з свіжоспеченим, ще теплим хлібом, чим приємно вразила мене та здивувала, адже в теперішній стрімкий час сучасності, люди вже почали забувати смак спеченого власноруч хліба. А ця жіночка, котрій доволі не легко це робити, все ж зберегла таку чудову традицію для своєї родини. Сім’я невеличка: мати пані Людмили Неоніла Вікторівна та двоє дорослих синів, один з яких уже вийшов на власну життєву дорогу, а інший лише стає на крило.

У невимушеній розмові в маленькому колі друзів Людмила Станіславівна розповідала мені про своє життя-буття, знайомила із різноманітними технічними новинками, що полегшують її побут: телефон, котрий озвучує все, що відбувається на його дисплеї, диктофон, навігатор, який вказує шлях, книги написані шрифтом Брайля та знаряддям для письма. Були й цікаві життєві історії, і оповідки про кумедні випадки, котрі ставалися у їхньому селі, і гумор, і сміх. Я бачила перед собою гарну, цікаву, сильну духом людину, і чудову співрозмовницю. Здавалося, що немає в житті Людмили Станіславівни тієї важкої, темної реальності. Але ж ні, таки є, просто її мужність і сила волі не піддаються смутку та печалі.

Я не втрималась і запитала у поетеси, що допомагає їй не падати духом? Вона відповіла: –– Віра в Бога – і продовжила свою розповідь далі – Коли це сталося, всього було і сльози, і біль, і відчай, і думки усілякі погані, а потім я зрозуміла, що з Богом легше. Помолилась, від душі відлягло, і пішла займатися своїми справами. Часом мені здається, що це випробування не лише для мене одної, а й для всіх хто навколо мене. Я щодня бачу доброту людей і їх співчуття. В селі немає жодної людини, котра б чимось нам не допомогла. Часом десь треба вийти, до магазину чи ще деінде, для мене це важкувато, бо я і у себе в господі блукаю трохи, але тут маю вже свої орієнтири і так дістаюсь потрібного місця. А от виходити за ворота трохи боялась, та зараз вже ні, бо хто не зустріне мене в дорозі зупиниться, спитає: «А куди це ти, Людмила, йдеш?» - кажу – До магазину. «То бери мене під руку та й підемо».

– А коли у вашому житті з’явилась поезія і чи допомагає вона вам якось у житті.

– Ой, та давно це було, ще у шкільні роки, з того часу ще й досі пишеться. Спочатку мої шкільні свята не обходились без власних віршів, потім діти попідростали пішли до школи, то вчителі постійно просили щось зачитати на шкільних заходах, так воно й було.

– Мені відомо, що крім поезії, у Вашому житті була ще й інша любов – музика, це так?

– Так, музика відіграла важливу роль у моєму житті. Я закінчила Вінницьке музичне училище по класу фортепіано, а потім була викладачем у музичній школі в СМТ Комсомольське.

– А яка ваша улюблена тематика у віршах?

–– Та, по різному буває, що на душу ляже: і про любов пишу, і про природу, багато віршів присвячених релігійній тематиці, часом щось пишу на замовлення.

– Є така думка, що вірші написані на замовлення не такі щирі, як ті, що пишуться, наче, самі пособі, як ви ставитесь до цього твердження.

– Ні, мені так не здається, все одно ти переймаєшся тим про що пишеш і слова йдуть від душі.

– А от як ви вважаєте, вірші приходять до поета самі собою, як натхнення, чи це лише результат його власних зусиль та праці.

– Звичайно, вірші часто, приходять в гості, так наче кимось продиктовані, лише встигай записувати. А, іноді, буває дуже довго не можеш підібрати потрібного слова, тоді потрібно відкласти його на деякий період, прийде час і він допишеться.

– А свої вірші ви записуєте, чи в більшості запам’ятовуєте?

– Спочатку, звісно, тримаю в пам’яті, а потім прошу когось щоб записали, бо інакше забудеться.

– Чи бувають у вас часи, коли не пишеться?

– Звичайно, всі ми люди, і у кожного бувають часи занепаду духу. Були і в мене часи депресії, коли здавалось, що все дарма і мої вірші, і все, що я роблю нікому не потрібно. Але тоді, від своїх друзів я почула, що має відбутися конкурс творчості серед людей з обмеженими можливостями «На крилах натхнення», що проводив ВСГО «Конфедерація громадських організацій інвалідів України», я без особливих надій надіслала туди свої вірші. Мене запросили взяти участь у цьому заході. Це був 2010 рік, я тоді посіла друге місце серед поетів, і ця невеличка перемога мене надихнула і окрилила. Крім перемоги і певного визнання цей захід познайомив мене з багатьма цікавими, розумними, талановитими людьми, котрі, не зважаючи ні на що, творять, спілкуються, працюють, будують своє життя. І ці люди, вони не з обмеженими можливостями, а навпаки люди з необмеженими можливостями.

– Але ж ви неодноразово брали участь у цьому фестивалі?

Жінка піднялася зі стільця, підійшла до серванту, дістала звідти свою нагороду поставила на стіл і мовила:

– Знайомтесь – це Ніка, нагорода за перше місце. У другому фестивалі «На крилах натхнення» у 2011 році. Тоді вже всі учасники зустрічалися як друзі, ділились своїми враженнями, новинами та подіями життя. Знаєте, мені часто говорять, що бути сліпою – це найгірше, що може бути, а я з тим не згодна. Мені здається, що вже краще не бачити, ніж мати якусь гіршу біду. Для мене, що важливо, щоб було на кого опертися, і мені все під силу. Але ж є люди, кому ще гірше без рук, без ніг та живуть, не скаржаться, пристосовуються до всього. А хіба ж у здорових людей немає проблем? Є та ще ж які. Тому не варто зневірюватись і замикатися у собі, якщо щось стається, значить так має бути. Бог не дає більше ніж людина може витримати.

– Пані, Людмила, а про що ви зараз мрієте, є у вас якісь особливі прагнення, бажання?

– У мене є лише одна, найбільша і нездійсненна мрія. Хочеться побачити людські очі, бо про все інше я маю хоч якусь уяву, а очі людини вони неповторні у кожного свої, особливі. Їх не можна пізнати на дотик…

Це говорила мені жінка, котра не бачить денного світла і усієї чудової краси довкола, мешкає в селі, а життя там не легке навіть для цілком здорових людей, воно далеке від облаштованого комунального раю, до котрого звикли міські жителі, немає ніяких особливих умов, лише щоденна селянська праця. І, не зважаючи на усе це, вона не скаржиться, не падає духом, не втрачає віри. Дуже співчуває тим, кому ще гірше, і натхненно, старанно творить поезію своєї душі.

Коли, час моєї гостини скінчився, я поверталася до свого міста у піднесеному, світлому настрої, наче відкрила для себе якусь важливу життєву істину, котра допоможе і мені пережити всі негоди. І тепер рядочки літер на моніторі мого комп’ютера, приємні спогади про спілкування з Людмилою Дворніцькою і її добрі вірші освітлюють і мої темні смуги життя.

Розмовляла Ольга Мельник

Надруковано 02.09.2012

Посилання на джерело публікації http://gurt.org.ua/articles/15231/

Як наші вихованці на конкурсах перемогали!

Кiлькiсть переглядiв: 334

Коментарi

  • unreawsnund

    2013-05-21 14:11:56

    [url=http://gettrueviagranow.com/#xgvlp]viagra online[/url] - order viagra , http://gettrueviagranow.com/#rbcfp viagra 200 mg...

  • nimaChita

    2013-05-21 07:42:11

    [url=http://gettruepriligy.com/#ywdmg]generic priligy[/url] - buy priligy 60 mg , http://gettruepriligy.com/#bmcue buy priligy...

  • Terihydrige

    2013-05-20 15:29:00

    [url=http://gettruecialis.com/#tnabm]buy cialis 20 mg[/url] - cheap cialis 60 mg , http://gettruecialis.com/#acxyr cialis online without prescription...

  • beireehenry

    2013-05-19 17:20:08

    [url=http://gettruecialisnow.com/#xwgev]cialis 60 mg[/url] - buy cialis 60 mg , http://gettruecialisnow.com/#tmogt cheap cialis 60 mg...